Наш сьогоднішній Вартовий світла, називатимемо його Жора, 40 років свого життя присвятив роботі на Запорізькій АЕС. І хоч народився у Харкові, полюбив Енергодар всім серцем. Там він збудував успішну кар’єру, створив чудову родину та мав щасливе життя. А потім прийшла росія…

«15 квітня 2025 року виповнилося 40 років, як я молодим фахівцем переступив поріг Запорізької атомної електростанції, – пригадує атомник. – Починав слюсарем, через декілька років став майстром, а потім інженером. До війни займався не лише роботою, сім’єю та дачею, а й музикою. 10 років грав у будинку культури, в народному оркестрі духових інструментів. Потім потрапив у музичний колектив, який створили на станції. Зараз невідомо, що з ним, що з інструментами».

На жаль, російсько-українська війна зробила тріщину не в одній українській родині. Тож ще з 2014 року між Жорою та його дружиною Надією були розбіжності у поглядах на дії країни-агресорки. Оскільки Надія мала багато родичів у росії та проводила там чи не кожне літо у дитинстві, то й позиція «нападника-визволителя» їй була більш зрозумілою, ніж Жорі.

«З 2014 року ми з дружиною про війну не розмовляли, – пояснює чоловік, – а коли росія прийшла в Енергодар, відреагували однаково: війна – це погано. Наша донька на той момент проживала у Києві, тож попросила забрати її з сім’єю додому. Сказала, що столицю дуже бомблять, тому залишатися там ризиковано. В Енергодарі на той час зберігався спокій. Якщо чесно, ми були впевнені, що ніхто не додумається бомбити ядерний об’єкт чи взагалі захоплювати атомну електростанцію».

24 лютого 2022 року Жора відвіз дружину на роботу, а сам поїхав в Київ за донькою та зятем. На той момент він перебував у відпустці і мав змогу особисто забрати дітей. 25 лютого вся родина була разом.

«Діти в перші місяці окупації дуже допомагали, – ділиться енергодарець. – Поки ми з Надією були на роботі, вони мали можливість ходити по магазинах, стояти в чергах, купувати продукти. Тоді з продуктами було кепсько. Тож, коли ми приходили додому, вже все було куплено. Виїхати з Енергодара доньці та зятю вдалося лише 15 червня 2022 року. Я не збирався покидати рідне місто, вірив, що ще трішки – і все закінчиться. Так само дружина. Мене на роботі прозвали Жора Арестович, бо всіх запевняв, що ще два-три тижні і буде кінець. Але війна тривала, а наприкінці червня мене викликали на допит». 

Наш Вартовий пережив три допити феесбешників. Перший раз у 2022 році спілкувалися в поліції, два наступних у 2023 році – вдома і на виїзді. Причина таких частих «зустрічей» з окупантами – проукраїнська позиція атомника, а також небажання брати російський паспорт та підписувати контракт з росатомом.

«Першого разу мені вдалося уникнути надто жорстокого поводження, – зізнається українець. – Я не хочу розповідати деталей, бо весь світ вже й так знає, як рашисти знущаються над українцями. Але тоді у 2022 році мене просто протримали «на підвалі» два тижні, а потім відпустили на роботу. А вже наступного року застосовували тортури, мене били струмом, ламали ребра. Били вони професійно, щоб не було помітно слідів, але люди після цього від болю не могли спати. Тоді я зрозумів, що так тривати не може – треба виїжджати».

В Енергодарі життя ставало дедалі складнішим. Без російського паспорта було важко викликати швидку, звернутися до лікаря чи отримати рецепт в аптеку. І хоч працівники станції, які не підписали російський контракт, все ще отримували зарплату від Енергоатома, користуватися грошима їм було складно. У місті панували рублі, а обмінники мали жорстокі обмеження щодо обміну валют. Останньою краплею для Жори стало те, що його кохана Надія підписала контракт з росатомом. 

«Хтось опублікував у Telegram-каналі список працівників, які погодилися працювати на росію, там я побачив свою дружину, – розповідає атомник. – У мене був шок. Найгірше, що це сталося після того, як я два тижні просидів «на підвалі», де з мене жорстоко знущалися рашисти».

Жора підкреслює, що все в житі людини залежить від виховання та цінностей, які заклали у дитинстві. Він народився та виріс у Харкові, де розмовляли російською, але водночас його вчили любити Україну. А його дружина зростала там, де шанували російські традиції, тому й прихід росії на українську землю Надія сприйняла не так гостро, як її чоловік.

«Нещодавно я гортав стрий сімейний альбом і знайшов фото себе чотирирічного, – ділиться українець. – Там я сиджу в дитячому садочку, одягнений у вишиванку. Зараз мені вже давно за 60. Це фото про щось говорить? Надія – чудова людина, але в неї інше виховання. На жаль, росія розбила не одну сім’ю, і тут мова не лише про подружжя. Знаю випадки, коли батьки з дітьми перестали спілкуватися, це дуже боляче».

Зневірені та налякані українці все більше покидали Енергодар. Єдиний шлях був на схід: через окуповану Україну до росії, а потім петлею на захід до країн Балтії, вниз через Польщу і назад до України. Люди публікували поради щодо виїзду та ділилися найкращими маршрутами в Telegram-каналах, а гіди брали кілька сотень євро, щоб допомогти українцям орієнтуватися на контрольно-пропускних пунктах.

Тож одного дня Жора своїм автомобілем приєднався до невеликої колони, що прямувала на схід. На контрольно-пропускному пункті Енергодар він сказав, що їде на море, на контрольно-пропускному пункті поблизу Маріуполя сказав, що їде відвідати друзів у росії. Колона перетнула кордон без пригод і проїхавла через росію, Естонію та Польщу. 

«Коли перетнув кордон і побачив український прапор, заплакав, – зізнався Вартовий. – Далі мене чекала дорога в рідний Харків, в місто, яке теж чи не щодня страждає від рашистів. Мама накрила стіл з борщем, цибулею і салом, сестра принесла звідкись самогону. В рідних стінах я нарешті видихнув на повні груди і почав відновлюватися». 

Через деякий час атомнику запропонували роботу на Хмельницькій атомній електростанції добудовувати енергоблоки №3 та №4. Він відразу погодився і ні разу не пошкодував про це.

«На ХАЕС мені працюється дуже добре, – ділиться Жора, – якщо чесно, не бачу ніякої різниці між ЗАЕС, хіба що в мові. Втім жодного разу мене не присоромили чи зацькували за мову. Я сам намагаюся спілкуватися українською, на роботі – завжди, а в побуті ще буває російською, якою я розмовляю з дитинства. За час роботи на ХАЕС я встиг побувати і у Львові, і в Одесі, і навіть з’їздити відпочити на Червоне море, вперше за 60 років. Але маю мрію повернутися в Енергодар».

Енергодарців, які теж були вимушені покинути рідне місто, Жора запевняє, що всі обов’язково повернуться додому:

«Вірте, що ми повернемося до рідного міста. Як кажуть, любов помирає першою, а потім віра і надія. Віра у нас ще є, любов до країни лишилась, тож є надія, що небагато часу залишилося чекати. А поки бережіть себе та своїх рідних. А тих, хто ще залишився в Енергодарі, але продовжує чекати ЗСУ, прошу триматися і вистояти до кінця. Бо Енергодар – це Україна! Був, є і буде!»

*деякі деталі змінені з метою захисту Жори!
** у тексті використані фото з відкритих джерел!