До повномасштабного вторгнення росії в Україну наш сьогоднішній Вартовий світла – Віталій Новотарський з позивним Байкер – мешкав в Енергодарі та 36 років працював на Запорізькій АЕС. Він був майстром на майданчику перевантаження ядерного палива. Як підкреслює сам атомник, робота дуже відповідальна: «Це не вугілля лопатою кидати, а виймати та завантажувати ядерне паливо в реактор».

 
Однак відповідальна робота – не єдине, чим жив наш Герой. У нього  було серйозне хобі – байкерство, яке на якийсь час довелося поставити на паузу через поважну причину – народження сина.

«Тоді дружина попросила вибрати щось одне: або дитину, або покатушки, – згадує Байкер. – Вибір був очевидний. А коли син підріс, я знову купив мотоцикл». 

На початок великої війни у Віталія було аж п’ять байків:  два Yamaha, перероблений «Днєпр», китайський спортивний для тренувань та легкий Honda. 

Згадує, що від початку свого байкерства, з 1990-х років, дівчат захоплював саме «Днєпр», називали його Harley-Davidson, просили прокатати та дивувалися, навіщо байкеру аж п’ять «залізних коней». Віталій завжди відповідав, що мотоцикли – це як одяг у дівчат: усе залежить від настрою. На жаль, усі п’ять рашисти вкрали та вивезли на болота.

Сьогодні троє учасників байкерського клубу «Волоцюги», до якого належав і наш Вартовий світла, боронять Україну. Та інколи захисники-байкери перетинаються на різних ділянках фронту, згадують минуле та мріють про майбутнє. У найближчих планах – перемогти, переодягнутися у байкерське, сісти на мотоцикл і просто мчати. А поки вони – захисники України, у яких та сама ідея, що й у  байкерського руху – свобода та незалежність!

Повномасштабне вторгнення застало атомника у відпустці. Він щиро вірив, що за 16 днів, які залишилися до її завершення, встигне швидко допомогти вигнати рашистів з України – і спокійно повернеться на роботу. 

«Не люблю, коли мені розповідають, як правильно жити, – пояснює енергодарець. – Особливо так звані брати, які приїхали на танках. Я цього не хотів, тож вирішив захищати свою родину і свою Батьківщину.

Саме перед війною прооперували мою дружину. І 24 лютого 2022 року я купив в аптеці необхідні ліки, дав їх сину і сказав: «Ось ліки, ось мамка – гляди її, а я скоро повернуся». Але це “скоро” розтягнулося вже на чотири роки... 

На щастя, з родиною все добре. Через пів року вони виїхали з Енергодара – жити там було неможливо, та ще й рашисти почали шукати наших клубних хлопців».

Попрощавшись із родиною, Віталій Новотарський разом із товаришем вирушили на мотоциклах до військкомату – дуже хотіли дати прочуханки ворогу за те, що поліз в рідний Енергодар. Втім, прибувши на місце, байкери дізналися, щоб записатися до ТрО потрібно мати при собі паспорт.

 
«Коли наступного дня прийшли з документом, військкомату в Енергодарі вже не було, він евакуювався, – розповідає енергодарець. – Ми наздогнали нашу ТрО орієнтовно у Василівці, там передяглися і отримали зброю. Ми йшли воювати не за гроші, а за рідне місто, за рідну країну».

Під Василівкою підрозділ Байкера тримав оборону недовго. Через короткий час захисників відправили в район Оріхова, де вони затрималися на рік. Улюблені напрямки нашого Героя – це Нестерянка, Щербаки, Мала Токмачка. Хоча були й інші, зокрема, Харківський напрямок. Історією на цих рубежах Вартовий поділився в деталях:

«Якось на Харківщині мали завдання відвоювати позицію. Виділили мені групу з п’яти захисників. Я розділив їх – пішов з першими двома.  Нас почали обстрілювати, ми потрапили під FPV-шки та скиди. Добре, що у нас була гарна РЕБ-ка, то дійшли успішно. Наступна трійка захисників пішла за нами, вони йшли довше, їх ворог не чіпав, зосередився на нас.

Ми зайшли в бліндаж, а там смердить хімією, тобто наших попередніх захисників звідти викурювали. Не знаю, куди дивляться міжнародні організації, але тут і газ, і фосфор, і все, що хочеш. рашисти плювати хотіли на міжнародні норми та правила ведення війни, вони просто сміються з цього. 

Та нам пощастило, ми мали протигази. З хімією ми справилися, нарахували, що тоді її скидали сім разів. Коли орки зрозуміли, що таким чином нас не виженуть – відправили свою піхоту. У нас рація не працювала, тож я почув ворога вже біля входу в бліндаж. За той вечір у мене було троє 300-х. Ми їх перев’язали і вже об 23:00 дочекалися ротації. Привезли ще чотирьох захисників, поранених забрали.

Зі мною залишився хлопець Валєра з позивним Гном, хоч і був контужений, але так вирішив, а також – Микола, позивний Рентген. Він такий молодець, напевно, у минулому житті був мисливцем на білок, бо стріляв дуже чітко. Ну і ті чотири, яких підвезли. Я їм і кажу: “Хлопці, ми маємо вижити, тож треба стояти всю ніч і добре пильнувати ворога”, а вони мені відповідають, що один погано чує, інший погано бачить. Ну, а я:“Чудово, вдвох і чергуйте! Один слухає, другий дивиться”. Ніч минула спокійно, найцікавіше почалося вранці. 

Спочатку пішли скиди, потім – FPV. Один молодий, такий здоровий хлопець вискочив нагору – автоматом давай у БПЛА гатити. І бачу, як з Mavic від’єднується скид і вибухає. Хлопця поранено. Доліз назад, вся сідниця в дірках, рука в дірках. Валєра в'яже на них бинти. А ми з Миколою стаємо спина до спини і почалось. Він два Mavic зняв з автомата. Кажу ж – Рентген! Потім ще один дрон присадили нашою РЕБ-кою. Ми не боялися, просто інших варіантів не було, мусили відстрілюватися. Ще й були на адреналіні. Рашисти – в шоці від того, що стріляємо та ще й влучаємо!
 

За той день ми з Миколою вистріляли п'ятьма автоматами і кулеметом –  три з половиною “цинка”. Стріляли по всьому що бачили. Нам з КП кажуть, що там нема нікого. Але як нема, якщо я їх чую!? У сутінках доповів, що у мене є 300-ті і я вже 300-й. Миколу теж поранило. Орки почали мінометом гатити. Тоді я подумав: від нас уже нічого не залежить. Через якийсь час вони заглохли! 

О 23 годині за нами приїхала БМП. Привезли шість хлопців. Я залишився на другу добу. Хочу сказати, що мені дуже пощастило з Миколою і Валєрчиком. Подзвонив командиру Гнома і попросив виписати йому якусь нагороду, бо він молодчинка, а той відповів, що хлопця більше немає… Я йому пообіцяв тоді, що вивезу і вивіз, а далі не зміг вберегти.

Потім мені дали 30 днів відпустки через поранення. Так цікаво, поранення одне, а дірок чотири. У якийсь момент вирішив попрати бронік. Дістали з жінкою з нього ще кілька уламків, почистили її. Ех, врятувала мене ця броня».

За майже чотири роки війни у Віталія Новотарського багато чого було, але до всього він ставиться з холодним розумом та гумором. І головне – попри все, залишається Людиною з великої букви та чомусь завжди скромно говорить про свій внесок у наближення Перемоги України. 

Наприклад, без пафосу ділиться історією, коли влучив у ворожий Мі-24 з ПЗРК «Ігла-1». Тоді українські захисники перехопили радіорозмову ворога, де пілот кричав, що в нього один 300-й і пошкоджена система керування висотою.

«Ну так, збивав вертоліт на Запорізькому напрямку, – ділиться захисник. – Це було наступного дня після Великодня. Я ще й взяв з собою два яйця на позиції – бо ж свято, треба святкувати. Спочатку був один, а потім мені в підмогу дали ще одного бійця. 

Значить, я почистив яйце, стою і думаю про хороше, що вже весна, що свято таке гарне і пора б вже закінчувати війну. А тут по рації передають: “гроза по передньому плану, будьте готові”. Дивлюсь, вилітає із-за посадки їхній потужний броньований “МІ-24 кракаділ” і такий діловий, наче в себе вдома. Скоріш за все орки не очікували, що ми тут стоятимемо. 

У нас була одна ракета, нею і вгатили. Я зробив постріл із ПЗРК – за правилами мав би тікати, але побачив, що у них щось задимілося. У мене руки трусяться, та й у нього, мабуть, теж щось затряслось – вертоліт такий вгору-вниз – та й зник. Що таке одна ракета проти цього вертольота? Було б дві, то ми б його добили. Але після цього інциденту ворог до нас не прилітав з тиждень. Ще один плюс – особовий склад цілий».

Та є ситуації, які не так тішать Віталія Новотарського. Це, коли захисників після списання не відзначають належним чином. За його словами, проста увага до ветерана  – має величезне значення.

«Я пишаюся тим, що хлопці залишаються людьми, навіть, коли втратили кінцівки, – підкреслює захисник. – Але не пишаюся тим, що вони досі без нагород. Бо, якщо нагорода передбачена, то вона має бути у кожного бійця. Відзнака важлива, адже Герой розуміє, що був потрібен не тільки тоді, коли виконував бойові завдання, а й зараз – він важливий, не забутий. Будь-який знак уваги дорого коштує, навіть, грамота, подяка чи біткоїн тощо».

А сам Байкер просто хоче повернутися додому – в рідний Енергодар, обійняти дружину, відвідати могилу мами та купити новий мотоцикл.

«Хочу все забути і поїхати кудись на мотоциклі, – ділиться мріями чоловік. – Знову купити, бо тих мотоциклів мені вже не побачити ніколи, щось новеньке придбати і кататися. Звісно, хочеться обійняти дружину, а також відвідати могилу мами. Вона у мене росіянка, родом з Ростова, але, скажу чесно, ніколи не любила тих рашистів і їхній руській мір. Вона любила Україну – тут і померла. Добре, що вона запам’ятала нашу країну вільною». 

Віталій Новотарський переконаний, що Україна обов’язково знову буде вільною, але зазначає, що шлях до Перемоги буде непростим. За його словами, зараз кожний українець має усвідомити, що лише разом ми здатні подолати ворога. 

«Кожний має відчути це серцем, – говорить Байкер. – Бо якщо ми зараз не витримаємо, якщо тил не підтримає фронт – прийдуть ті, хто просити допомоги не буде. Вони просто приставлять зброю до скроні й відправлять воювати. Але Перемога точно буде за нами. І ми повернемо всі окуповані території. Тут лише справа часу.

Не знаю точно, чи все повернемо воєнним шляхом,  чи щось – політичним, але точно відвоюємо. І буде Перемога, і будемо святкувати. А зрадникам буде важко дивитися нам в очі. У мене друг дитинства в Енергодарі переодягнувся в казака  (я кажу – в кізяка), то я хочу подивитися, як він буде тікати. Вони знають, що місця в Енергодарі їм не буде!»